Амбівалентність сьогодення
Автор: Соломія Толочко
Практикуючий психолог, кандидат у психотерапевти за методом психоаналіз
Кожен з нас зараз зустрічається із питанням амбівалентності, адже по-одну сторону наше буденне життя з роботою, дітьми, відпочинком та іншими подіями, а по-іншу сторону ми щоразу перечитуємо новини, дізнаємось про втрати наших військових та інші воєнні злочини проти українського народу.
Чи стане для нас більш помічною позиція перейти на одну з цих ліній?
Малоймовірно, адже уникаючи будь-якого звучання у нашому інформаційному полі воєнних реалій ми підпадаємо під вплив захисних механізмів, які теж мають свої «протипокази», до прикладу, симптом фонової тривоги.
Уявіть собі ситуацію, що Ви потрапили у автомобільну аварію, а потім йдете на роботу, повертаєтесь додому та ніяк не реагуєте на ситуацію, яка з вами трапилась протягом дня. Ймовірно опинившись сам на сам ви можете відчути наплив тонни емоцій та пекельну втому, яка стримувалась протягом доби. Емоції нікуди не зникають, у них не має здатності випаровуватись, вони можуть витіснитись, але не зникнути.
Є й інша сторона, коли все навколо чого крутиться наше життя це лише війна, тоді з одного боку ми опрацьовуємо ситуацію, але з іншого застрягаємо у ній. Наша психіка прагне до постійного вирішення питань, які до нас надходять, тоді як війна це те, що ми не можемо вирішити в цю ж хвилину. Зіткнувшись з чимось на що ми не маємо відповіді, можемо впадати у стан ігнорування або ж відчаю через відчуття безпомічності. Варто підмітити, що це не вперше кожен з нас стикається з кризою, але ми вперше стикаємось з такою мірою її масштабів, де для кожного вона має своє значення та сенси.
Щоб підкреслити те, як бути з цією амбівалентністю реальності, хочу звернути вашу увагу на одне дослідження.
У книзі «Орхідея і кульбаба», виданій 2019 року, доктор Том Бойс розповідає про те, як разом із колегами-дослідниками збирав дані, щоб перевірити, яким чином стрес початкової школи впливає на дитячу імунну систему, аж тут у 1989 році в Каліфорнії стався землетрус. Спочатку науковці почувалися розчарованими, бо додатковий чинник стресу ставив під сумнів їхнє дослідження. Проте вони вирішили отримати із цього певний зиск, дослідивши вплив землетрусу на дитячу імунну систему. Кожному з дітей надіслали коробку кольорової крейди та папір із проханням намалювати землетрус. Одні діти зобразили стихійне лихо у веселих, радісних картинках, тоді як інші показали більше тривожності та проілюстрували землетрус похмурими малюнками. Яка група дітей, на вашу думку, залишилася більш здоровою опісля землетрусу? Діти, що намалювали щасливі, оптимістичні картинки про землетрус, згодом мали суттєво більше респіраторних хвороб, аніж ті, що зобразили страх, вогонь, жертв і катастрофу. Доктор Бойс зрозумів це так, що людська здатність виражати себе через оповідання історій і творчість, яка тягнеться в глиб віків, − це спосіб упоратися з тим, що нас лякає, адже що більше ми говоримо про ці речі, то менш лячними вони поступово стають. Ми виражаємо свій сум, хоч це може завдавати нам болю, бо щоразу при цьому смуток до певної міри відступає.
То що робити з цією кризою?
Говоріть, обговорюйте ситуації, які вас найбільше вражають із близькими або ж приєднуйтесь до тематичних груп, які актуалізують ці питання.
Пишіть, якщо це більше вам притаманно, як для себе, так і для інших.
Виражайте, хто зна, якщо творчість це ваше, то чому б і ні.
Пам'ятайте ви не одні, інколи люди навколо мовчать, бо також хвилюються говорити про це.
Джерела: Філіппа Перрі «Важливо, щоб ваші батьки прочитали цю книжку»
