Автор: Соломія Толочко
Психолог, кандидат у психотерапевти за методом психоаналіз

Кожен з нас відчуває наближення періоду зустрічі з рідними. Різдвяні вечори, що об'єднюють різноманіття, когось ми вкотре зустрічаємо, а чиюсь відсутність помічаємо.

Одним із завдань, які стояли переді мною при написанні цієї статті була необхідність поглянути на конфлікти всередині родини. То що ж таке цей конфлікт?

Можливо це питання протистояння двох чи більше  поколінь, різних поглядів та течій, або ж як писав український філософ Володимир Ярмоленко:  «Кінець історії – це кінець боротьби ідей, кінець війни ідей». Судячи з цієї думки до поки в родині є конфлікти до тих пір історія продовжується.

Доволі часто фантазуючи про сцени родинних конфліктів, можна уявити щось доволі епічне, насичене й драматичне, немов це кадри з фільму чи справжня драма театру. Якщо на крок відійти від цієї сцени, то можна розгледіти, що в цьому є елемент гри, люди, які активно залучені в свої ролі у програвання чи відігрівання чогось. Цікаво розвинути іншу течію у вимірі конфлікту, а саме думання про нього. Добре вміти грати у конфлікт, але й геть не зле дозволити собі подумати про нього.  До прикладу питання, яким може знайтись місце: «Що саме я відстоюю?», «В чому намагаюсь переконати?», «Чому я опираюсь?», «Що переживаю як загрозу для себе?».

Конфлікт це протистояння і як ми часто можемо спостерігати в контексті родин, «дроблення», щось що може розділити. Кожному з нас хочеться роздобути свій тріумф, засвідчитись у власній владі, але чому б не поглибити свою критичність. Чи повинна інша людина жити за тими принципами, за якими живу я? Часто в основі конфлікту є намагання уподібнити когось собі, переконати. 

У психоаналітичному ключі можна було б трактувати це як бажання «злиття», тобто моя агресія це реакція на те, що хтось обирає бути інакшим, збільшує дистанцію чи сепарується. Коли я насаджую комусь власні уявлення,то мною керує моя ж потреба повернути собі близькість, мною керує страх втрати цього почуття. Тут  є таке чіпляння за минуле, замість фокусу на конструюванні теперішнього.

Виникає у мене в думках одна аналогія, щодо реакцій батьків на дорослішання власних дітей, адже кожен новий етап «викарбовування» їхньої автономії провокує необхідність до адаптації та осмислення того, що змінюється. Коли я чіпляюсь за якийсь один період, тоді цілком ймовірно, що в моєму світі часу не має, тяглості часу не має.

Можна собі уявити картину, народження у сім'ї немовляти і того, як це нове життя спрагло потребує дорослих, фактично його виживання залежить від них. Складність часто настає в періоди, коли дитина стає дорослішою і міра її потреби у дорослих зменшується. Батьки вже не є центром всесвіту самої дитини, вони починають набувати другорядних ролей. Такі процеси засвічують розвиток незалежності цієї дитини, її уміння вчитись самостійно справлятись з життєвими викликами. Це природній по-собі процес, але кожен з нас боїться бути непотрібним, часто реакцією на таке віддалення є саме страх, який переростає у доволі яскравий конфлікт. Якщо ж прислухатись, то можна підмітити, що від мене ніхто не відмовляється, а радше мені пропонують якусь нову роль.

Життя це перипетія наближення та віддалення, можна бунтувати проти кожного нового руху, який з'являється, а можна його освоїти.