Автор статті - Ольга Конюх
Магістр психології, сертифікований психотерапевт за методом символдрами (кататимно-імагінативної психотерапії), співзасновниця психологічного центру Верде

Кожна доросла людина хоч раз в житті задавала собі питання: “Хто Я?” та “Ким би я хотів (хотіла) бути”. Часом відповідь на ці питання формуються природньо і не вимагають особливих зусиль, а часом ці питання можуть бути причиною кризи та особливо гостро стоять у підлітковому віці. Можна зробити простий тест: візьміть аркуш паперу та напишіть 5-10 речень, які починатимуться зі слова «Я (є) …» сукупність цих відповідей буде окреслювати вашу ідентичність.

Ідентичність включає в себе велику кількість стосунків, які ми формуємо та підтримуємо, наприклад ідентичність дитини, друга, партнера та батьківська. Вона стосується також багатьох сталих характеристик, таких як походження, стать, соціально-економічний статус.  Ідентичність дає відчуття приналежності до групи, професії, нації,  політичні та моральні погляди та релігійні переконання, які скеровують вибір, який ми робимо щодня.

Ідентичність охоплює спогади, досвід, стосунки та цінності, які формують відчуття себе. Це злиття створює стійке відчуття того, ким ми є. З часом, навіть коли нові межі розвиваються та включаються в особистість, відчуття ідентичності залишається сталим.

По своїй природі ми істоти соціальні, тому нам важливе це відчуття приналежності, яке часто є базисом ідентичності. Ми приналежимо до певної когорти однолітків, до певної статі, народжуємось в певній сім’ї - це те що ми не обираємо, а приймаємо (або ні). Щодо інших аспектів у нас часто є той чи інший вибір, ми можемо обирати світогляд (слідувати світогляду близького оточення чи експериментувати і шукати власний), обирати професію, обирати місце  де жити, обирати також і країну.

Чому це важливо? Бо ідентичність - це стале відчуття свого Я, без якого наша психіка не може адекватно функціонувати, це дороговказ для життєвих виборів, рішень, поглядів. Без цього “компасу” ми почуваємось загубленими та самотніми, як жертва кораблетрощі посеред океану, без компасу і вітрил.

Сьогодні День Української Державності, незабаром День Незалежності - дати, які за останні кілька років, особливо останні 1,5 року стали не просто урочистими днями, а центром нашого суспільного життя, як українців. Власне відчуття себе українцем стало набагато актуальнішим тепер, аніж 10 років тому, бо стало питанням виживання в прямому розумінні. На нас напала росія, бо ми українці. Ми воюємо, бо для нас життєво важливо бути українцями, мати право на власну державу. Це те що зараз стало важливим дороговказом у житті багатьох з нас.

Національна ідентичність, хоч це і не очевидно, не є визначеною з народження, адже ми можемо народитись громадянами однієї країни, бути певної національності по походженню, але обирати іншу націю, яка буде нам ближча по духу. 

Національна ідентичність, як явище, виникла історично для розрізнення “Свій-чужий” та була важливим фактором формування сучасних національних держав. Може здатись, що для сучасної людини приналежність до певної нації не така і важлива, адже світ динамічний, відкритий, глобалізований. Однак дослідження показують, що це не так. Френсіс Фукуяма пише: “Всупереч аргументам про те, що концепції національної ідентичності та державного суверенітету застаріли, таке інклюзивне відчуття національної ідентичності залишається критично важливим для підтримки успішного сучасного політичного порядку. Національна ідентичність не тільки підвищує фізичну безпеку, але й надихає на ефективне управління; сприяє економічному розвитку; зміцнює довіру громадян; створює підтримку міцних мереж соціального захисту; і зрештою робить можливою саму ліберальну демократію.”

На персональному рівні є кілька шляхів формування національної ідентичності. Комусь, можливо, пощастило йти простішим шляхом -  виростати в середовищі людей з визначеною національною приналежністю та позитивним ставленням до неї, говорити українською мовою, читати українські книжки, вчити українську історію, перебувати в середовищі насиченому культурною та історичною спадщиною, без примусу переймати цей “вайб” та прийняти свою приналежність як факт. Хтось пройшов більш складний шлях, виростав у середовищі дифузному, невизначеному. “Радянська людина” і була спробою тоталітарного совєцького режиму створити людей без національної приналежності, без роду і племені, а отже - без власного шляху самовизначення. В такому сценарії формування ідентичності - це свідомий вибір, іноді шлях всупереч, а не завдяки. Він складніший, однак і більш усвідомлений. Який шлях формування ідентичності є правильним? Думаю, це питання є недоречним, адже важливим є те, чи пройдений він. Важливо не коли ви почали формувати свою національну ідентичність, та що для цього зробили, важливо чи прийшли ви зрештою до відчуття “Я українець (українка)”. Бо це відчуття зараз для усіх є відчуттям гордості, боротьби, згуртованості та надії.