Автор: Соломія Толочко
Психолог, кандидат у психотерапевти за методом психоаналіз, член української спілки психотерапевтів

«Вони вистояли! Не витримав бетон!» - так в Україні говорять про оборонців Донецького аеропорту. Так склалося, що в Україні є два дні пам'яті захисників Донецького аеропорту: неофіційна дата – 16 січня, яка закріпилася від 2016 року, коли оборонці летовища та їхні родини зібрались у Києві на вшанування пам'яті своїх загиблих товаришів, і офіційна 20 січня, встановлена Міністерством Оброни та Генштабом ЗСУ.

Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го.

Донецький аеропорт героїчно обстоювали люди, які виявилися сильнішими за бетон. Їх стали називати «кіборгами». За найпоширенішою версією, так про захисників казали вороги, які не могли інакше пояснити, чому гарнізони неможливо взяти штурмом.

20 січня 2015 року російські військові підірвали бетонні перекриття нового терміналу аеропорту, а 21 січня вщухли останні бої за Донецький аеропорт. Оборона Донецького аеропорту – це тисячі історій хоробрості та звитяги. Захищаючи його загинули понад 200 українських захисників, поранено близько 500. Багатьох із них відзначено державними нагородами, декого – посмертно. Сьогодні на Донеччині тривають криваві бої таких масштабів, яких Європа не бачила з часів Другої світової війни.

Бої за Донецький аеропорт – одні з найзапекліших у війні на сході України. Звитяжна оборона летовища стала символом незламності та бойового духу нашого війська, а їхній подвиг забуттю не підлягає.

Давайте поглянемо на цю трагічну подію для української нації через призму колективної травми. Доволі часто можна почути, що однією із найважчих форм насильства є насильство завдане людині іншою людиною. Що ж для нас підкреслює ця подія та на чому наголошує? Травма руйнує почуття безпеки та сталості процесів, забута травма або ж витіснена змушує відтворювати її знову і знову.

«Інколи уникнення не спрацьовує, а всі звичайні захисти проти тривоги стираються. Внутрішньо і зовнішньо цей стан близький до стану розпаду. В періоди, коли травматичні події сколихають групу, будь-яка здатність вірити в добро, безпеку та передбачуваність світу та тих, хто його населяє, надзвичайно обмежена. Хтось чи щось зробив це і не зміг передбачити це. Виникають сильні почуття переслідування та недовіри. Всі стають тими, кого можна підозрювати»

В цьому моменті, я хочу підкресли, що описані переживання та реакції є наслідком травматичної події. Це не історія норми чи національного характеру, це наслідок пережитих травматичних досвідів на рівні великої групи.

Напевне,  я б звернула Ваш погляд також на значення згадування про ці дати, збереження пам'яті про них, адже в контексті такого ритуалу є момент повторення, вербалізації, а отже й опрацювання пережитих травматичних подій.

«Коли хтось зіштовхнувся з обставинами, де загинули інші, той хто вижив може залишатись під великим тягарем провини. Він може відчувати, що його життя було «куплене» за рахунок цих інших. Ідентифікація з мертвими чи тими, хто постраждав, підкреслює припинення життя, наповненого чимось живим або приємним, може відчуватись як спосіб уникнути цього почуття провини»

Ідентифікації після травми в основному бувають двох видів. Інколи ідентифікація відбувається з мертвим, можливо, частково і для того, щоб не доводилось відокремлюватись від них, визнаючи втрату або ж провину за те, що ти вижив, а хтось загинув. Часто ідентифікація відбувається з силою чи об'єктом, який був причиною травми. В обох випадках ідентифікація заміщує процес мислення. Вони – спосіб вирішення проблем, які мислення може зробити видимим»

Підкреслю, що ідентифікація не є формою опрацьованого травматичного досвіду, це радше швидка реакція в основі якої є бажання уникнути реальності та усіх тих питань, які вона ставить перед нами. Часто ми можемо зустрітись з історіями старшого покоління про необхідність мати великий запас їжі або насильне годування дітей, бо важливо не бути голодним. Чи не є ці патерни наслідком пережитого травматичного досвіду Голодомору? Чи відповідають вони реаліям? В цих прикладах присутній момент відтворення, але не має осмислення, вербалізації власних автоматичних дій, пошуку причинно-наслідкових зв'язків.

Кожна травматична подія підштовхує нас до усвідомлення втрати, що є те, а точніше ті, кого нам не вдасться повернути, що відбулось щось невідворотне і жахливе. Травматичний досвід вражає нашу здатність до скорботи та проживання горя. «Застрягання» у цьому стані, не дає нам змоги розгледіти наступний етап в основі якого є формування зрілої надії, що в свою чергу пов'язана з відчуттям очікування можливостей.

*Дана стаття включала вирізки із книги «Перверсія втрати. Психоаналітичний погляд на травму»,  Susan Levy, Alessandra Lemma