Автор: Тарас Новицький
Клінічний психолог, орієнтований на аналітичну психологію К.Г. Юнга

ПТСР в життя більшості з нас вперше прийшов як певний факт знання про війну — але війну в Афганістані або В’єтнамі — через фільми. Ми бачили спогади-видіння, які нападали на ветеранів війни, бачили їх напади люті, бачили залежність від алкоголю або марихуани. Він міг здаватися дуже дистантним, чужим явищем, з яким нас розділяє океан, чужий континент і чужі конфлікти. Втім, більшість з нас зростала не підозрюючи, що психічна травма оточує нас, що вона може існувати в сусідній квартирі, у власному класі, і зрештою — у власній душі. Починаючи з 2014-го року багато-хто з нас познайомився з травмою; а решта залишалася у незнанні. Багато хто намагався переконати себе, що війна не була насправді реальною війною. А вже з 2022-го року всі ми зустрілися з травмою, власною або близьких чи знайомих, вона стала видимою, очевидною. Але справа в тім, що травма вміє ховатися — вона ховалася увесь цей час і увесь час до того; і зараз також ми не можемо бачити реальний обсяг травми людей, що пройшли війну, а на їх фоні інколи взагалі забуваємо, що травма буває далеко не тільки в тих, хто її пройшов, і що в невійськовий час вона усюдисуща, як і депресія чи тривожність. Люди, що зазнавали фізичного, сексуального, соціального насилля, і були травмовані ним, залишаються в тіні, а люди, чия травма війни очевидна, залишаються невидимками на видному місці.

Чому це так? Чому ми не бачимо травму? Чи говорить це щось про нас? Як на мене, це говорить щось про саму природу травми, і про те, як людська душа на неї реагує. Травма відбувається внаслідок зіткнення психіки з глибоким відчуттям власної вразливості і самотності перед обличчям неймовірної жорстокості та смертельної небезпеки. Яскраве, різке, нав’язливе усвідомлення вразливості власного життя, гідності і свободи в умовах тихої байдужості навколишнього світу і відсутності будь-якої космічної справедливості змінює людину, змінює в ній все. Звичний погляд на світ, культуру, суспільство і безпеку в ньому обвалюються, і оголюється холодна реальність смертельної небезпеки, що пронизує повсякдення кожної людини і її відчуття безпеки. У людини, що пережила травму, цього відчуття безпеки вже немає: вона бачить певний “вимір травми”, і відкривається цій реальності. Коли більшість з нас дуже небагато знає про статистики реальних випадків домашнього чи сексуального насилля, нерозкритих убивств, реалії війни та втрат на ній, і ще багатьох її неочевидних травматичних аспектів, людина, що пережила травму, більше не може їх не бачити. Для неї світ змінився, бо її внутрішній світ змінився. Але якщо вона тепер бачить більше, чому ніхто не бачить її?

Людині природно хочеться триматися подалі від “виміру травми”. Він загрозливий, болючий і в ньому видно такі речі, які ніколи не хотілося б бачити. Про які не хотілося б думати. Тому ми автоматично віддаляємося від людей, які розповідають про нього; мало кому хочеться робити травму частиною свого життя, і це цілком логічно. Втім, знання про неї неймовірно важливе. Воно створює можливість взаємопідтримки в ній і єдиний шанс з неї вибратися. По суті, не знаючи про травму, ми відчуваємо безпеку і можемо зберігати позитивну картину світу; але якщо ми потрапимо в неї, можемо опинитися там цілком самі. Коли ми знаємо про неї, і знаємо таких же людей, яким не байдуже, то, опинившись там, не залишаємось самі.

Але як правило коли людина потрапляє в ситуацію травми, вона залишається з нею сам-на-сам. Особливо якщо вона потрапила в неї ще в дитинстві, і джерелом травми були рідні люди. Коли людина страждає від ПТСР, звичний хід психічного розвитку зупиняється, і психіка переходить у стан виживання. Інтенсивний страх, гнів, сором і провина стають основним емоційним фоном, а інтрузивні думки та спогади, нічні кошмари і безсоння — елементами буденності. Дуже важко стає налагоджувати особисті стосунки і творити, натомість хочеться ізолюватися, закритися, і ні з ким не спілкуватися. Важко з тими, хто “не бачить вимір травми”, і важко бачити щось, що знаходиться поза ним. Часто тим, хто страждає на ПТСР стає дуже важко розгледіти людяність, довіру, безпеку чи любов, а ще складніше — відкритися таким речам. Вони можуть відчувати, що знищать їх, принісши туди свою травму. Це ще одна причина їх невидимості — люди з ПТСР ховають свою травму, боячись принести нею руйнування; і боячись бути знову непочутими.

Зрештою, людина в травмі стикається з іще одним викликом. Всередині неї є особливий, особистий, неймовірно болючий “вимір травми”, куди навіть вона сама не хоче заглядати. Це нестерпні переживання і спогади, про які вона або не може говорити, або може говорити, повністю відключивши емоції. Так створюється дилема травми: з одного боку, люди не дуже хочуть бачити травму, з іншого — я не сильно хочу її їм показувати. З одного боку мені потрібен зв’язок з людьми, щоб зцілитися, а з іншого — навіть не виходить самій доторкнутися до тих емоцій, які варто було б передати. З одного боку хочеться, щоби мене побачили, а з іншого — самій навіть не хочеться на себе дивитися.

Тому травма невидима навіть в часи великої війни. Нам не хочеться на неї дивитися, тим хто її пережив не хочеться її показувати, але разом з тим всі відчувають її напругу.

Саме тому при травмі дуже важлива тривала психотерапія. Звісно, це не завжди можливо, і є способи швидко полегшити страждання від неї, як наприклад експозиційна терапія чи ДОТРО. Але для того, аби людина змогла відновитися від всього того, що травма зробила з її особистістю, і вийти з “виміру травми”, потрібен час; але не просто час, а час в безпечному стосунку, в якому не буде потреби обов’язково і вже негайно конфронтувати її, а можна буде відчути довіру і безпеку, в яких дивитися на власний, особистий “вимір травми” стане менш нестерпно, а співрозмовник буде зацікавлений в тому, аби побачити. Вихід з “виміру травми” після того як ми в нього зайшли, ніколи не буде повним. Двері туди назавжди залишаться відкритими — але тільки тому, що він є невід’ємною частиною нашої безпосередньої реальності, і зустрівшись з ним, вже не можеш а інколи й не хочеш його ігнорувати. Просто вийшовши з нього і заново пізнавши для себе довіру, близькість і безпеку, людина може повертатися з ними туди, щоби допомогти іншим вийти. І дуже часто люди так і хочуть робити: ті, хто пережив травму, після відновлення бачать великий сенс в тому, щоби допомагати іншим. В них розвивається пост-травматичне співчуття, переповнене впевненістю, що з травмою можна і треба зустрічатися, і що така зустріч — це справжній шанс змінити світ на краще. Навіть якщо це світ однієї іншої людини.