Автор: Соломія Толочко
психолог, кандидат у психотерапевти за методом психоаналіз

Іноді, ми прокручуємо думки про самогубство як механізм подолання стресу або стратегію, яка допомагає впоратись зі стресом. Ми можемо складати передсмертний лист, фантазувати, хто буде на наших поминках, або уявляти, як буде «краще» для нашої сім'ї та близьких, коли нас не стане.

Ось у чому річ: як і будь-які інші механізми подолання труднощів, це працює. Думки про смерть можуть допомогти нам відчути себе краще і зміцнити нашу віру в те, що самогубство – хороша ідея, навіть якщо ми знаємо, що це не так. Ми можемо говорити собі: «Я не збираюсь цього робити, я просто думаю про це». Ми фантазуємо все більше, поки не починаємо думати про самогубство постійно.

Стрес, який ми відчуваємо, перевищує нашу здатність керувати ним, і ми починаємо шукати рішення будь-яке. Треба бути реалістами: фантазія може перетворитися на вчинок із лячною швидкістю. Ми можемо казати собі, що ніколи не накладемо на себе руки, однак, коли ми почуваємося перевантаженими, нам важко зійти з поїзда, що мчить повним ходом.

«Якщо думки про самогубство стають механізмом подолання труднощів, ми ближче до переломного моменту, ніж думаємо. Саме час звернутися по допомогу»

Варто також звернути увагу на вельми актуальне явище для нас в умовах війни. Самогубство є повсюдним явищем у війську. Цілком імовірно, що багато військовослужбовців втрачали своїх друзів саме через самогубство. Дуже ймовірно, що ми особисто знали когось, хто його вчинив. Нам слід припинити вдавати, що це не проблема, і почати відверту розмову, відкрито і чесно про це говорити.

Перед початком фантазування про самогубство, людина може зустрічатись із станом заціпеніння. Коли ми уникаємо «поганих» почуттів (сум, страх, провина, гнів, лють), ми нездатні відчувати і «хороші почуття» (цікавість, приязнь, любов, радість). Врешті-решт ми відчуваємо себе посередині: заціпенілими. 

Це доволі страшне відчуття. Ми знаємо, що повинні щось відчувати, але насправді не відчуваємо нічого. Ми можемо ставити собі питання на кшталт: «Що зі мною не так?», «Чи я соціопат?». Можливо, починаємо вірити, що ніколи більше не будемо нормальними. Ми просто нічого не відчуваємо: ані радості, ані смутку. Саме в цей період настає загроза фантазій припинити це.

Цією статтею я запрошую Вас подумати про себе та своє оточення, інколи наша уважність до переживань інших людей, може врятувати комусь життя.  

Мені пригадується історія однієї служби в Японії, завданням якої є слідкувати за тими людьми, які приходять на край однієї з гірських місцевостей (там зафіксована найбільша кількість самогубств). Її працівники просто підходять до цих людей та починають з ними говорити. Напевне, це ключове, в період сильного афекту чи інтенсивних переживань змогти з кимось поділитись, відчути себе хоча б частково почутим.

Залишу тут кілька кінопоглядів на тему самогубства:

*Серіал «13 причин чому»;

*Серіал «Ведмідь» (розкриває тему того, як самогубство може переживати близьке оточення людини).

Нижче, пропишу Вам перелік контактів, які Ви можете приберегти або ж комусь зарекомендувати:

*Телефон гарячої лінії кризової підтримки для військовослужбовців та їхніх родин в Україні – 0-800-33-20-29

*Номер Національної гарячої лінії запобігання самогубствам «Лайфлайн Україна» - 7333

Дана стаття базується на книзі «Терапія ПТСР для військових. Як повернутись до нормального життя», Вірджинії Круз.