Автор: Соломія Толочко 
Психолог, кандидат у психотерапевти за методом психоаналіз, член української спілки психотерапевтів

До цього не можна підготуватись, коли одного дня небезпечна захворювання стукає у твої двері, залишається лиш одне, знайомитись з геть незапланованим майбутнім.
У даній статті я не апелюю до істинності, а радше пробую внести альтернативні думання навколо теми «хвороби», «онкології».
Ванкуверська онкологиня Карен Гелмон не дуже любить військові метафори, які часто вживають щодо раку. «Їхня ідея в тому, що маючи достатньо сили, Ви можете контролювати хворобу, можете вигнати її. Вони натякають, що все це битва».

Цей погляд вважає хворобу ворожою силою, чимось чужим, що організм має атакувати й подолати.  В середині двадцятого століття з початком ери антибіотиків, ми майже забули, що грунт для хвороби – це певна людина в певний період свого життя. «Чому цей пацієнт має цю хворобу саме зараз?» - питав у 1977 році Джордж Енджел, дослідник єдності тіла та психіки у медицині»

Жодне захворювання не має однієї єдиної причини. Навіть якщо можна визначити значний ризик – наприклад, спадковість у випадку деяких аутоімунних захворювань – вони не діють відокремлено. Риси особистості теж самі собою не спричиняють хвороб: рак не виникає просто від пригнічення гніву. Системна модель означає, що у формуванні здоров'я або появі захворювання одночасно працюють багато чинників та процесів.

Інколи для кращого осмислення процесів, які з нами відбуваються є необхідність реалістичного мислення, без втечі у світ, де захворювання не має. Це ймовірніше готовність та бажання подумати над тим, що йде не  так. Де порушений баланс? Що я пропустив? Якщо не поставити ці питання, стрес, відповідальний за порушення балансу, залишиться прихованим. Навіть ще глибше: не ставити собі ці питання – само собою є стресом. Брак необхідної інформації про себе та свою ситуацію є для людини головним джерелом стресу та потужним активатором реакції стресу з боку гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи. Коли збільшується самостійний автономний контроль, зменшується стрес. Людина не може бути самостійною та незалежною, якщо нею керують проблеми відносин, почуття провини, страх нудьги та інше. Якщо людиною щось володіє автономія неможлива.  Захоплена чимось людина, ніби листок, який несе вітер, піддається контролю сил, які вона вважає сильнішими за себе. Навіть коли людина думає, що сама «вибрала» своє стресове життя, і навіть якщо вона задоволена своєю діяльністю, її автономність не діє. Вибір, який вона робить, викликають рухи невидимих мотузок. Вона все-таки не може сказати «ні», навіть своїй власній одержимості. Коли вона нарешті прокинеться, то струсне головою, як Піноккіо, та скаже: «Яким дурнем я був, коли був дерев'яною лялькою».

Онкологія постає незнайомцем у кімнаті людини та її близьких. Ми не одразу знаємо, як спілкуватись з чимось, що може нести в собі стільки загроз і при цьому наближати нас до теми смерті. Це те захворювання, яке змінює наші уявлення про безпеку, адже ми можемо очікувати чогось загрозливого зовні, але аж ніяк не всередині нас самих. Історія хвороби наближає нас до ідеї власної «деструкції / руйнації», що є природнім у будь-чому живому, але можливо це те з чим ми аж ніяк не можемо примиритись або ж те, що ми заперечуємо як в інших, так і в собі.

Можна вважати, що «деструкція» це щось чужорідне, що призводить до кінця. Як от приклад з агресією, якщо я розізлюсь, то мене не приймуть  або ж покинуть, тому мені не можна злитись. В цьому прикладі є й альтернативна модель, якщо почну злитись, зі мною продовжуватимуть стосунок, мене не відштовхнуть, а поцікавляться причиною моєї злості. Хвороба своєрідна «злість» мого організму, можна її заперечувати або ж намагатись почути, осмислити чи втекти.

Зверну увагу на ще один важливий феномен, який відіграє цінну роль при зустрічі з онкологією – це «надія». Надія націлена на майбутнє, вона переміщується між бажаннями та розчаруваннями, між ілюзією та реальністю. Надія – це той духовний концепт, який люди потребують до тих пір,  до поки вони живуть, щоб бути здатними жити далі. Безнадія паралізує, вбиває волю до життя, здатність до життя.

Надія як внутрішня установка – це більше, ніж почуття, це здатність бути відкритим до майбутнього без розчарованості. Те, що ми надіємось, має своє визначене значення щодо нашого стосунку до життя, але цей стосунок може змінюватись в залежності від життєвих ситуацій, а у випадку тяжкого захворювання – в залежності від стадії протікання цього захворювання. У випадку важкої та смертельної хвороби на самому початку є надія на одужання, вона може заміщуватись надією на добре проживання того часу, який залишився на позбавлення відчуття болю, на добрий досвід примирення та близькості і, нарешті, на хорошу смерть.

Хвороба запрошує нас до нового стосунку з собою та життям, інколи це яскравий заклик до нас «бути добрішими» до себе.

*Дана стаття включала вирізки із книг:

«Психоонколія» - Кріста Хак, Доротея Спют

«Коли тіло каже «Ні»» - Габор Мате